ОПРАЦЮВАВШИ ЦЕЙ ПАРАГРАФ, ВИ ЗМОЖЕТЕ:

• пояснювати особливості розвитку Італії після об'єднання;
• характеризувати проблему Півдня;
• розкривати основні риси «ери Джолітті»;
• визначати пріоритети зовнішньої політики Італії.

 

ПРИГАДАЙТЕ:

1. Коли і як відбулося об'єднання Італії?

2. Хто такий Дж. Гарібальді? Яку роль він відіграв в історії об'єднання Італії?

 

Із якими труднощами зіткнулася Італія після об'єднання?

1. Італія після завершення процесу об'єднання. 3 жовтня

1871 р. відбулася історична подія: за результатами референдуму місто Рим увійшло до складу Італії, чим завершилося об’єднання країни. Однак вона заплатила за це високу ціну: дві війни проти Австрії, утримання значної армії та флоту, визнання фінансових зобов’язань колишніх італійських держав підірвали й без того слабке фінансове становище. До цього додавалися відсутність значної промислової бази, низький рівень розвитку сільського господарства, убогість і неписьменність більшої частини населення. Проте правляча еліта була сповнена бажання перетворити Італію на велику державу.

Нова об’єднана країна за формою правління була конституційною монархією. Законодавча влада належала королю та парламенту. Парламент складався із двох палат: верхньої — сенату, члени якого призначалися довічно, і нижньої — палати депутатів, що обиралися. Право голосу мали чоловіки, які досягли 25-річного віку, вміли читати й писати, а також володіли певним статком. Таких із 27-мільйонного населення було 600 тис. осіб (2 %). Виконавча влада повністю належала монарху, який до того ж командував військами, оголошував війну та укладав мир, призначав прем’єр-міністра.

За Конституцією всі громадяни були рівними перед законом, їм гарантувалися основні права і свободи.

Значну роль у політичному житті країни відігравала католицька церква. У 1871 р. король підписав закон, за яким Папа Римський оголошувався особою священною і недоторканною. На утримання папського двору держава виділяла необхідні кошти, але його територіальні володіння обмежувалися Ватиканським палацом і ще кількома будівлями. Папа мав право підтримувати дипломатичні відносини з іншими країнами.

Після утворення єдиної держави політичну боротьбу між собою вели дві партії (точніше, політичні блоки): Історична права, або «праві», та Історична ліва, або «ліві».

«Праві» представляли інтереси земельної аристократії, фінансистів, «ліві» — промисловців. Почергово доступаючись до влади, вони були спільні в прагненні перетворити Італію на велику державу. Основні розбіжності між ними полягали в поглядах на внутрішню політику. Наприкінці XIX — на початку XX ст. із розширенням виборчих прав кількість політичних партій зросла. У 1892 р. виникла Соціалістична

партія італійських трудящих (із 1895 р. — Італійська соціалістична партія), у 1895 р. — Італійська республіканська партія, яка, крім республіканських ідеалів, обстоювала демократичні й соціалістичні права, а також радикальна, що продовжувала революційні традиції Дж. Мадзіні й Дж. Гарі-бальді. Після сходження на папський престол Пія X активно долучилася до політичної боротьби католицька церква, із політичної діяльності якої було знято заборони. Ці партії істотно не змінили співвідношення сил між «лівими» і «правими», які були уособленням ліберального й консервативного напрямів розвитку.

Чи можна стверджувати, що стрімкий економічний розвиток Італії мав значні регіональні відмінності?

2. Економічний розвиток. Об’єднання країни створило умови для активного економічного розвитку. Проте внутрішній ринок був вузьким, промисловість розвинена слабко, до того ж лише на Півночі країни. Більша частина населення жила в злиднях, працюючи в поміщицьких господарствах за най-мом. Не вистачало природних ресурсів. Протягом перших 20 років після об’єднання темпи розвитку країни були невисокими, проте в цей період відбулися структурні зміни в економіці, соціальній сфері, які стали основою промислового піднесення наприкінці XIX — на початку XX ст.

Так, у сільському господарстві великі поміщицькі господарства втягувалися в ринкові відносини, відбувалася його спеціалізація та вирізнення трьох головних галузей: зернової; вирощування винограду, цитрусових і маслин; скотарства.

Наприкінці XIX ст. держава почала активно втручатися в економічні процеси. На її кошти створювалася мережа залізниць, видавалися дотації (грошова допомога) та державні замовлення великим промисловцям. Частина підприємств перебувала під управлінням військового міністерства, установлювалися державні монополії на деякі види продукції. Завдяки державній підтримці на початку XX ст. виникли монополістичні об’єднання, які встановили контроль над основною частиною промисловості. Найбільші банки країни — Римський банк, Італійський комерційний банк — через акціонерні товариства контролювали цілі галузі промисловості.

Ще однією особливістю промислового розвитку країни була його нерівномірність: Північ країни була промислово розвиненою, із відносно високим рівнем життя та зайнятості населення, тоді як Південь залишався аграрним придатком із низьким життєвим рівнем населення та пануванням позаекономічних методів експлуатації селянства.

Протягом 1900—1914 рр. випуск промислової продукції зріс на 90 %. Італія з аграрної країни перетворилася на аграрно-індустріальну. І все ж, незважаючи на високі економічні показники, вона відставала від провідних країн і за рівнем доходів на одну особу посідала останні місця серед країн Європи.

Чи можна стверджувати, що трудова еміграція стала національною трагедією Італії?

3. Трудова еміграція. Становлення ринкових відносин, індустріалізація позначилися на італійському суспільстві. Промисловість, що розвивалася, спричинила появу прошарку найманої робочої сили, який зазнавав значного визиску. Однак вона не могла поглинути всієї маси селянства, що розорювалося й шукало кращої долі в містах. Крім того, спостерігався природний приріст населення внаслідок демографічного вибуху. Надлишок робочої сили призвів до масової трудової еміграції до США, Німеччини, Франції, Швейцарії, Бразилії, Аргентини. Загалом Італію залишили 7,7 млн осіб. Проте це не вирішило проблеми безробіття та бідності населення більшої частини країни, особливо на Півдні та на острові Сицилія.

З одного боку, еміграція стала національною трагедією, оскільки країна втрачала найбільш активну, працездатну частину населення; з іншого — Італія отримувала додаткові капітали за рахунок грошей, які емігранти переказували на батьківщину своїм родичам. Однак усі виїхати не могли й не бажали. Злиденне становище доводило населення до відкритого прояву невдоволення: спалахували страйки робітників (Мілан, 1898 р.), селянські повстання (острів Сицилія, 1893—1894 рр.). Актом помсти за тяжку долю своїх співвітчизників стало вбивство в 1900 р. італійського короля Ум-берто I емігрантом, що повернувся зі США, анархістом Га-етано Бреші.

Трудова еміграція — від'їзд працездатного населення з районів аграрного перенаселення чи економічного занепаду для заробітку або постійного проживання до інших територій, країн.

Анархізм — суспільно-політична течія, що заперечує необхідність державної та іншої політичної влади й пропагує необмежену свободу особистості.

Реформи Дж. Джолітті подолали чи приховали проблеми Італії?

4. Ліберальна «ера Джолітті». Події, які відбувалися наприкінці XIX ст., примусили правлячі кола Італії розпочати реформи. Ці реформи, що розгорнулися на початку XX ст., увійшли в історію як Ліберальна ера, або «ера Джолітті», за прізвищем політичного діяча Джованні Джолітті. Йому судилося відіграти вагому роль в історії Італії цього періоду. Ставши в 1903 р. прем’єр-міністром, Дж. Джолітті започаткував масштабні реформи, які вивели італійське суспільство на новий рівень розвитку.

В економічній сфері Дж. Джолітті сприяв розвитку торгівлі й підприємництва, розширенню внутрішнього ринку, здійснював заходи щодо посилення ролі держави в економічних процесах (націоналізував залізниці, надавав державну допомогу та замовлення, вигідні кредити), упорядкував фінанси й борги країни. Усе це забезпечило стрімке економічне зростання, особливо на Півночі країни, де постали могутні індустріальні центри.

Для зняття соціальної напруженості й посилення демократичних тенденцій Дж. Джолітті провів дві виборчі реформи, які сприяли розширенню виборчих прав: їх отримали 25 % населення. Було знято обмеження на створення робітничих організацій та профспілок, визнано право на страйки. Запроваджувалися громадські роботи й трудове законодавство, що обмежувало робочий день і забороняло нічну працю жінок та підлітків.

Однак реформи не встигали за вимогами часу. Політична стабільність та економічне зростання були занадто хиткими, що згодом підтвердила участь Італії в Першій світовій війні.

Чому колоніальна експансія Італії мала обмежені результати?

5. Зовнішня політика. Прагнення Італії стати великою державою визначало зовнішньополітичний курс країни: загарбання колоній, що вважалося головною ознакою величі. Для ведення колоніальних війн потрібні були армія та флот.

У 80-ті рр. XIX ст. основним напрямом колоніальної експансії стала Північно-Східна Африка. У 1885 р. італійська армія захопила місто Массауа на узбережжі Червоного моря, що стало основою для завоювання першої колонії — Еритреї. У 1888 р. Італія оголосила свій протекторат над Сомалі, але отримала тільки частину країни (рештою заволоділи Велика Британія та Франція).

Подальші колоніальні прагнення Італії були спрямовані до Ефіопії. Проте ці плани не здійснилися. Під час війни в 1896 р. поблизу міста Адуа 17-тисячна італійська армія була розгромлена 100-тисячною абіссинською (ефіопською). Цю поразку сприйняли як національну ганьбу: командувача військ засудили, прем’єр-міністр пішов у відставку. Від планів створення колоніальної імперії тимчасово довелося відмовитися.

У європейських справах зовнішньополітичний курс визначався укладеним у 1888 р. союзницьким договором із Німеччиною та Австро-Угорщиною, спрямованим насамперед проти Франції.

Антифранцузький характер зовнішньої політики був зумовлений тим, що Франція ще за часів Наполеона III відібрала в Італії Савою та Ніццу, чинила перешкоди проникненню Італії в Африку (окупувала Туніс і частину Сомалі), на Балкани та Близький Схід. Лише у війні 1911—1913 рр. Італії вдалося відібрати в Османської імперії Лівію та острови Додеканес в Егейському морі.

Працюємо з хронологією

3 жовтня 1871 р. —

завершення об'єднання Італії. 1896 р. — поразка Італії в колоніальній війні в Абіссинії. 1903—1915 рр. — «ера Джолітті» в Італії.

1911—1913 рр. — війна Італії з Османською імперією; загарбання Лівії та островів Додеканес.

На підставі фактів, розглянутих у параграфі, сформулюйте судження про:

зв'язок між прагненням правлячих кіл Італії зробити її великою державою та зубожінням населення;

причини масової трудової еміграції італійського населення за кордон у другій половині XIX ст.;

зміст ліберальних реформ уряду, метою яких було приборкання революційних настроїв у суспільстві; колоніальні завоювання Італії з кінця XIX ст.

Запитання і завдання

1. Перевірте свої знання за допомогою навчальної гри «Асоціації». Правила гри. Учитель/учителька наводить імена історичних діячів, терміни або поняття за вивченою темою. Учні та учениці мають сказати, із чим або ким вони асоціюються в їхньому уявленні. за потреби вчитель/вчителька може запропонувати пояснити, чому виникла саме така асоціація. Гра проводиться в усній або письмовій формі з усім класом або окремими учнями та ученицями.

2. Яку ціну заплатила Італія за об'єднання? Охарактеризуйте наслідки об'єднання Італії. 3. Як масова трудова еміграція італійського населення впливала на розвиток країни? 4. Які реформи були проведені урядом Дж. Джолітті на початку XX ст.? 5. Колективне обговорення. Що спонукало Італію до колоніальних загарбань? Визначте основні підсумки колоніальної політики Італії.

6. Складіть порівняльну таблицю «Економічний розвиток Німеччини та Італії в останній чверті XIX ст.», визначивши спільні й відмінні риси. 7. Підготуйте за додатковими джерелами історичний портрет Дж. Джолітті у вигляді презентації.

8. Робота в малих групах. Обговоріть проблему «Трудова еміграція: позитивні й негативні риси для розвитку Італії».

 

Це матеріал з підручника Всесвітня історія 9 клас Гісем, Мартинюк 2022